У сезоні 2022-2023 Максим Турик просто зачаровував усіх вболівальників своїм артистизмом, емоційністю та щирими хвилюваннями на майданчику арени ПВЛУ. Минулий сезон для Максима був знаковим – ВК «Поділля», кольори якого він захищав, здобув путівку у Суперлігу, а сам Максим ще й спробував себе наставником жіночої команди. В особистому житті догравального теж сталися важливі зміни – Максим став батьком маленького синочка і напевне уже потихеньку тренує маленького волейболіста.
Тож, уже в вересні знову побачимо Максима серед гравців елітного дивізіону, а поки вирішили познайомитися зі спортсменом та його родиною поближче.
- З чого розпочалася Ваша волейбольна карє’ра?
- Все почалося в 2007 з Київського спортивного ліцею-інтернату. Тренували мене і відомий Георгій Поддєнєжний, і Анатолій Кулішенко, і Павло Моісенко. Це була хороша школа! Але найбільший поштовх у моєму розумінні волейболу дали Наталія Братчик і Едуард Долгополов.
В 10 класі я потрапив до команди «Локомотив-Київ 2», і ми грали у першій лізі України. Це було круто - у 15 років грати на такому рівні. Після закінчення 11 класу мене запросили у Хмельницький «Новатор 2», де я грав у першій лізі, а тренувався з тодішньою Суперлігою. Потім було багато клубів: «Покуття-Прибилів», «Епіцентр-Подоляни», «Поділля», «Поліція Охорони».
Найбільше сподобався сезон 2017-2018 в Хмельницькому «Новаторі». Там у нас зібрався прекрасний і дружній колектив - Богдан Середа, Андрій Тупчій, Дмитро Вієцький. Були створені хороші умови для розвитку клубу і реалізації певних задач, і тоді вперше для Хмельницького ми здобули медалі Суперліги.
- У минулому сезоні команда ВК «Поділля» стала переможцем Вищої Ліги і тепер буде боротися серед колективів елітного дивізіону. Чи став для Вас особисто цей результат несподіваним?
- Моєю ціллю, та і всієї команди, була тільки перемога!
Запрошуючи в команду, головний тренер запропонував мені поєднувати і гру, і посаду другого тренера. Оскільки наставник під час підготовки до чемпіонату був у зоні бойових дій, то мені довелося готувати команду до чемпіонату. Я вже тоді розумів, що ми зможемо досягти найвищого результату.
- Які команди «вишки» були найсерйознішими суперниками?
- Були цікаві ігри в першій четвірці команд. Пам’ятаю морально складні поєдинки з МСК «Дніпро» на їхньому майданчику з їхніми вболівальниками, пам’ятаю характер «Хотинських козаків», ну і звичайно фіналіст - «Бахмут-ШВСМ» - команда технічна, нестандартна, тож нам доводилося по ходу гри постійно змінювати тактику, аби здолати суперника.
- Максиме, тепер Ви спробували себе ще й у ролі наставника. Що важче і відповідальніше – грати чи тренувати?
- Я звик завжди бути відповідальним. Мені важко порівнювати, адже в чоловічій команді я був капітаном і тренером, в жіночій - тренером, а постійні задачі і нові виклики тільки додавали мені ентузіазму.
- Розкажіть про свій тренерський досвід. Як воно – працювати з дівчатами?
- Грати важко, тренувати важко по-своєму, а тим більше тренувати дівчат! На ту не насварись, на іншу, навпаки, треба «гаркнути», щоб розізлилась. А комусь потрібна повна гармонія. Жінки…Важко психологічно! Але цікаво!
Я б сказав, що не зовсім задоволений результатом «Хмельницьких пантер», бо ми мали всі шанси потрапити у четвірку і боротися за медалі. Але цьому є й обєктивні причини, так як команда разом дуже мало тренується, і я не завжди бачу гравчинь під час тренувального процесу у зв’язку зі службою чи виїздами на власні ігри.
- Які якості вважаєте основними для гравця у команді і які – для тренера? Якої тактики дотримуєтеся у тренерській роботі?
- Гравець має проявляти характер у важкі і важливі моменти. Ну і звичайно повинен бути керованим, тобто виконувати ту чи іншу роботу на майданчику і вміти аналізувати свої дії.
А щодо тренерської роботи, то напевно головне - знайти фізичний баланс у колективі і налагодити психологічну атмосферу.
Особисту тактику я ще не напрацював, намагаюсь брати від різних тренерів те, що мені імпонує. Наприклад у роботі з «Пантерами» ми міняли свою тактику під суперника, і це давало певні плоди. Експериментуємо!
- Максиме, коли Ви грали за «Поліцію охорони», глядачі відзначали Вас як найбільш емоційного гравця. Це лише на майданчику, чи і в житті Максим такий?
- На майданчику я роблю певну психологічну розрядку, забуваю про все, і думаю тільки про гру. Повністю віддаюсь емоціям!
В повсякденному житті я доволі спокійна людина, завжди стараюся себе емоційно контролювати, бо такий запал може заважати у моїй основній роботі.
- У звичайному житті Ви маєте мужню та складну професію, особливо враховуючи нинішній час. Розкажіть, як і чому вирішили стати рятувальником?
- Якщо чесно, захотілося стабільності в житті. В сезоні 2018-2019 я грав за ВК «Новатор», у якого були фінансові проблеми. Тоді щойно одружився і будувати сім’ю, не маючи фінансової стабільності, не хотілося. Раніше мене кликали в ДСНС, там служив товариш, тож мені все підходило! Я пройшов курси і практику та одягнув форму рятувальника. Робота мені подобається, адже це благородна професія, хоч і складна. Важливо відчувати, що можеш допомагати людям.
- Розкажіть трошки про свою родину. Як народилася сім’я з Інною?
- Все почалось дуже просто - побачив гарну дівчину в соцмережах, запросив на побачення. Інна на той час навчалася за кордоном, тому зустрічі були не такими частими, як хотілось. Перед тим, як кохана мала закінчувати навчання, я зробив пропозицію, і після того ми не розлучалися.
Дружина не повʼязана зі спортом, вона працює вебдизайнером в ІТ компанії. Але Інна завжди поруч зі мною на іграх, це мій головний вболівальник.
- Нещодавно у Вашій родині сталося щасливе поповнення. Чи мрієте ви, аби Ваш син пішов Вашими стопами?
- Кожен батько напевно мріє, щоб його син став кращим його продовженням. Звичайно дуже хочу побачити свого хлопчика на майданчику і хочу, аби він грав краще, ніж я, і був успішнішим. Але розумію, що йому самому вибирати свій шлях і те, чим займатися. Я буду йому найкращою підтримкою.
- Які у Вашій родині є традиції, хобі, чим балує Вас дружина на кухні?
- Ми дуже любимо подорожувати. Ну і звичайно, для нас важливі зустрічі та прогулянки з друзями.
З появою малюка зʼявилося нове хоббі - поспати за першої можливості. На кухні все суворо, бо дружина піклується про моє спортивне здоров’я (прим. автора – посміхається).
- Згадайте перший день війни – як дізналися цю новину, які думки були? Адже для Вас, як рятувальника, це означало нові умови роботи?
- Перший день війни ніколи не забуду! О 5.20 ранку нас зібрали на службу за тривогою у зв’язку із вторгненням росії. Це був четвер, а в пʼятницю у Хмельницькому ми мали приймати домашній крайній тур регулярного чемпіонату Вищої ліги. Після цієї звістки я майже 2 місяці ходив на чергування доба через добу, було страшно і незрозуміло, що буде далі. Дружина перший місяць війни була в Польщі, але після того, як війська ворога відійшли від Києва, вона одразу ж повернулася.
Дуже чекаємо на перемогу. Думаю, день, коли дізнаємося цю новину, точно буде найщасливішим.
- Чого чекаєте від наступного сезону, які цілі ставите?
- Ми будемо боротися в кожному матчі! Розуміємо, що змагатися за медалі нам, новачкам, буде важко, але за путівку у плей-оф будемо боротися до кінця.
Команда складається майже повністю з військових, тому характеру у нас вистачає, а майстерність та психологічна стійкість прийде по ходу чемпіонату. Тим більше у нас є гравці, які вже грали у Суперлізі, ми знаємо атмосферу, яка панує у професійному волейболі, тож з часом неодмінно знайдемо власний ритм гри. А результат прийде - я в це вірю!
